17 листопада 2023 року у виставковому просторі фойє художньо-графічного факультету відкрилась персональна виставка творів у техніці акварелі заслуженого художника України, доцента кафедри образотворчого мистецтва Наталі Адольфівни Лози.
Особливістю виставки стала, по-перше, тематика творів: мисткиня створила низку тематичних натюрмортів, у яких показала «тихе життя» речей, близьких її душі, особистих спогадів про дитинство і інші теплі моменти. У кожного з нас є такі речі, які зігрівають думки. Рука не піднімається їх викинути, перекресливши, розірвавши ниточку між чимось важливим і нами сьогоднішніми.
По-друге, техніка акварелі – це завжди баланс між майстерністю та певною часткою імпровізації. Твори Н. Лози написані на особливому глянцевому папері, що дає цікаві ефекти та проявляє впізнавану манеру художниці.
Повний фото звіт та відео репортаж події розміщено на офіційних сторінках художньо-графічного факультету у соціальних мережах (інстаграм: hgf_od, та ФБ: ХГФ – Університет Ушинського).
Слово від авторки проєкту Наталі Лози:
«Ця серія робіт, в процесі виконання, мала робочу назву: «Барахло та всякий мотлох» і розпочато її було з декількох аркушів, що зображували мої власні дитячі іграшки, випадково знайдені у маминій квартирі, на антресолях. Коли ми випадково натрапили на пакет і дістали їх, зламаних, попсованих міллю, вкриті пилюкою; першим наміром було – викинути. Тим більше, що зараз же так модно «расхламлятися», позбуватися всього зайвого. Я склала іграшки в пакет для сміття, і…. Не змогла. Не донесла. Згадала як мені подарували на день народження ту мавпочку, коли я лежала хвора. Я, у дитинстві, чомусь, весь час хворіла на свій день народження. Як я раділа, бавилась з нею більше, ніж з красивими ляльками, вигадувала історії, в яких їй відводилась головна роль. Відчула, що не можу просто викинути свого дитячого приятеля. Що, зрадити його – це зрадити себе, ту, малу, себе, з якої виросла, згодом, я сьогоднішня. І, може, ті речі, які нам, нібито, не потрібні, на справді не такі вже і непотрібні. Якщо в них законсервовані спогади, як вітаміни на зиму у банці бабусиного полуничного варення. Якщо вони зберігають наші приємні відчуття та враження. Якщо вони – свідки нашого зростання, і, хоча б трошечки вплинули на те, якими ми стали – то, можливо, не такий вже це й мотлох. Може, не треба поспішати позбутися цих зайвих речей. Тоді, взимку, коли заниє душа, можна буде повернутися до них, згадати, відчути, ніби відкрити віконечко у те, що промайнуло. І стане легше. Від радісних спогадів завжди стає легше. Як від чаю з бабусиним варенням…
Так, я вирішила – нехай вони ще поживуть зі мною. Пилюку ми витрусимо. І бог з тою міллю!»