Студенти та викладачі історико-філологічного факультету Університету Ушинського привітали першу в Україні лауреатку літературної премії імені нашого земляка Валентина Мороза поетесу з Чернівців Ірину Лазоревич. Пані Ірина закінчила філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і продовжує навчання в аспірантурі. Досліджує сакральне у сучасній поезії. Почала віршувати зовсім недавно, але має вже вагомі перемоги в престижних поетичних змаганнях. Вона друкувалася в журналах «Дніпро», «Софія», «Літературний орієнтир», «Золота пектораль», то ж має в читаючій Україні чимало симпатиків. Є вони і в Одесі, про що свідчить свято пам’яті Валентина Мороза і свято вручення літературної премії його імені.
В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. Грушевського зібралися студенти, письменники, журналісти, художники, просто шанувальники високого поетичного слова, хто добре пам’ятає одного з першорядних поетів нашого краю Валентина Леонідовича Мороза. З вдячністю говорили про благотворний вплив поета на їх громадянське, зокрема й професійно-мистецьке становлення.
Слід зазначити, він неодноразово побував на нашому факультеті, презентуючи кожну свою нову книгу.
За своє творче життя В. Мороз написав понад тисячу віршів, які були опубліковані, видав біля двох десятків книг. Його творчість вивчається в шкільному та вузівському курсах «Література рідного краю», що сприяє більш дієвому використанню цього неповторного світу поезії, благородній справі виховання нової людини вільної, незалежної, щасливої України – палкого патріота й громадянина.
В. Мороз належить до покоління шістдесятників, репрезентованого постатями Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Петра Осадчука, Василя Стуса, Василя Симоненка… В творчості поета наскрізною є патріотична тема. Національна ідея, ідея творення вільної України звучить особливо гостро й у творах В. Мороза. Він пише без гасел і закликів, без зовнішньої патетики, але сердечно і щиро, сказати б, якось сповідально. Навіть коли йдеться про звичайну солому, у нього виходить щось дуже інтимне, і разом з тим високе і незвичайне, ще й присмачене посмішкою.
Чорт його знає, чим пахне солома:
Полем чи вітром з далекого дому,
Чи українським п’янким чебрецем…
Ляжеш, зариєшся в неї лицем,
Тіло розправиш – і зникне утома…
Чорт його знає, чим пахне солома!
Вагому частину творчості В.Мороза становить його шевченкіана. Показовим у циклі поезій про Кобзаря є вірш «Дуб Шевченка у селі Прохорівка під Каневом», у якому сучасний поет говорить про екзистенційно непроминальні конфлікти, наприклад, між деспотом і творцем. Деспот вічно бажає умертвити живе. Поет висловлюється яскраво й афористично. «Перспектива дерева – колода. А колоди – дошки і труна. І поету, і його народу». Все людське – вороже деспотизму, але сильніше грубої деспотичної сили сила слова, сила любові. В. Мороз пише про поета як про духовного вождя нації.
Валентин Мороз уміє філософськи осмислити факт, вчинок людини, він образно-емоційно конкретизує думку про життєтворче начало.
Масштаб творчості В. Мороза вражає. Про це було багато сказано у схвальних відгуках та рецензіях упродовж усього творчого життя поета. У книзі спогадів «Я – міст до тебе, Україно…». Про Валентина Мороза і його
творчий світ» з захопленням і любов’ю пишуть про поета Шевченківські лауреати Володимир Базилевський, називаючи нашого земляка «степовиком у тільняшці», Володимир Яворівський, Володимир Рутківський, пишуть професори й академіки, серед яких - Євген Прісовський, Григорій Клочек, Алла Богуш…
Колись П. Тичина геніально сформулював: «За всіх скажу, за всіх переболію», і слова ці мимовільно приходять на пам‘ять, коли читаєш спогади вдячних читачів про свого поета.
Цьогорічна і перша лауреатка премії імені В. Мороза Ірина Лазоревич зізналася, що зовсім не пошкодувала, що у такий ковідонебезпечний час подолала чималу відстань від Чернівців до Одеси. Схвильована почутим, вона прочитала свої вірші з першої і поки що єдиної збірки «Тону. Ти». Особливо запам’ятався такий:
- Бо що є, зрештою, щастя – питаєш у нього ти –
Може, це вміти втікати? Палити безжально усі мости?
Вміти здаватись гідно? За жінку здолати найкращі мечі?
Щастя – відповідає – це мовчки тебе обійняти вночі.
Ти не здаєшся:
- Щастя, це, мабуть, мати вдосталь води,
Читати індійські Веди, а потім просити у Бога – веди…
Він перебиває твердо, забувши, напевно, про твій мотив:
- Якщо є у світі щастя – воно виглядає точно, як ти.
Прощаючись, пані Ірина подарувала свою книжку з написом:
«Студентам і викладачам Університету Ушинського, з найщирішими побажаннями натхнення та мотивації! Нехай література дає відповіді на всі сакральні питання! Щиро, авторка».
Володимир Сподарець, доцент кафедри української філології та МНФД, член НСПУ.
