Вже стільки літ і стільки зим,
Як відгримів той бій кривавий,
Вони ж ще там, на полі слави,
Уклін їм, мертвим і живим!
Спасибі Вам, сивоголові,
Вітчизни-матері сини!
Немає правди у війні,
Вона лиш в мирі та любові!
Зупинись, прислухайся на мить –
Кричать з вогню і мати, і дитина,
Хай буде мир, хай більше не горить
У пеклі війн твоє життя, людино!
Присвячено 70 річниці Перемоги в Великій Вітчизняній війні
Дев’ятого травня 2015 року в Європі святкують 70-та річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.
У державному закладі «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д Ушинського» на факультеті української філології було проведено кураторську годину з нагоди святкування річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війни. Студентки 3-го курсу 2-ї групи під керівництвом куратора – кандидата філологічних наук, доцента кафедри української філології і методики навчання фахових дисциплін Тетяни Олександрівни Євтушиної підготували виступи-повідомлення про героїв війни їхніх родин та місцевості з метою вшанування пам’яті мужніх захисників нашої Батьківщини. Учасниці кураторської години поставили перед собою мету увіковічити імена героїв у пам’яті молодого покоління. Захід проведено згідно з наказом Міністерства освіти і науки України про відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги над нацизмом в Європі від 23.04.2015 №1/9-211 у вигляді презентації медіа-проектів за матеріалами пошукової діяльності «Історія героїв війни: «Ми боролись за Українську землю».
Живі ще ті люди, які в тяжких боях захищали Батьківщину. Війна в їхній пам’яті спливає страшним спогадом. Але вона ж нагадує про стійкість і мужність духу нашого народу.
Зокрема, Смолінська Анастасія Олександрівна мала змогу особисто поспілкуватися з односельцем-ветераном Петром Максимовичем Жавруком та поділилася враженнями від зустрічі:
«Народився і виріс Петро Максимович в Іванівському районі Житомирської області. У родині виховувалося 7 дітей, він – найстарший. Тож все життя відчував свою відповідальність перед меншими. У 1940-му році його призвали до лав Радянської армії. Служив в Тирасполі, потім Ізмаїлі. Підвело хворе серце й командири направили парубка на два місяці у шпиталь підлікуватися.
Почалася війна… До неї ніхто не готувався й не чекав. 1418 днів і ночей пекла: безкінечні артобстріли, бомбардування, гіркота поразок, відступи, паніка. Народ необхідно мобілізувати. Мільйони парубків-добровольців пішли на фронт. Вони хотіли захищати Батьківщину, своє особисте виявилося невіддільним від спільного. Петро був одним із добровольців, що пішли на фронт. Так-так, з хворим серцем. Пішов рядовим солдатом. Будував бліндажі, мерз в сирих окопах. Звільняв від окупації Західну Україну. Втрачав бойових товаришів, але не втрачав силу духу. Перемогу зустрів у Чехословаччині, де зводив переправи для солдатів через річку.
Петро Максимович згадує сумні події, і на його очах бринять сльози. Не хотілося ятрити душу старенького ветерана. А я зрозуміла для себе головне: подвиг – це не тільки смертельний бій зі зброєю в руках, треба ще й вистояти серед страшних незгод. Герої народжуються ось із таких простих рядових солдатів Перемоги. Назавжди залишиться в моїй пам’яті настанова Петра Максимовича молодому поколінню: «Як скажу вам берегти мир, то Америку не відкрию. А от хочу сказати наступне. Ніколи не опускайте руки перед труднощами. Я знаю, як це важко пережити велике горе. Але запевняю вас, що його можна та треба пережити. Щоб не трапилося, зціпіть зуби й живіть. Живіть так, наче кожна хвилина життя остання. І можна не встигнути зробити щось хороше».
Скрипкіна Марія Вікторівна змалювала повне героїзму життя свого прадіда Дубинди Петра Христофоровича, який був старшиною роти 293-го гвардійського стрілецького полку 96-ої гвардійської стрілецької дивізії 28-ї армії 3-го Білоруського фронту. Він був один із чотирьох повних кавалерів ордена Слави, удостоєних звання Героя Радянського Союзу.
Учасник Великої Вітчизняної війни з першого дня. Після загибелі крейсера в листопаді 1941 року вступив до 8-ї бригади морської піхоти. Брав участь у обороні Севастополя. Під час одного з боїв був контужений, потрапив у полон, з якого здійснив втечу.
З березня 1944 року проходив службу в складі 293-го Гвардійського стрілецького полку 96-ї Гвардійської стрілецької дивізії.
8 серпня 1944 року в бою за село Скорлупка Соколовського повіту Мазовецького воєводства Польщі першим під вогнем супротивника увірвався до ворожої траншеї й вогнем із автомата й гранатами знищив 7 гітлерівців. За це 5 вересня 1944 року гвардії червоноармієць Дубинда П. Х. нагороджений орденом Слави 3-го ступеня (№ 144253). 20 серпня 1944 року під час бою за залізничну станцію й селище Мостувка Вишкувського повіту Мазовецького воєводства Польщі гвардії молодший сержант Дубинда П. Х. на чолі взводу вибив ворога зі станції, при цьому особисто знищив понад десяток гітлерівців. Попри поранення не залишив поле бою, перейняв на себе командування ротою й забезпечив виконання підрозділом бойового завдання. За виявлену особисту мужність 5 жовтня 1944 року нагороджений орденом Слави 2-го ступеня (№ 5665). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками та виявлені при цьому мужність і героїзм гвардії старшина Дубинда Павло Христофорович удостоєний звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 7501).
Куратор групи Тетяна Олександрівна повідала про героїчне минуле своєї родини:
Герой нашої родини – це мій прадід із Одещини Хлєбороб Антон Петрович. Який після звільнення Одеси від німецьких окупантів у 1944 році пішов на війну, залишивши дома жінку й чотирьох дітей, а в травні 1945 року, в день оголошення Перемоги родина отримала сповіщення про те, що їхній годувальник пав смертю хоробрих воїнів. У 1987 р. мій тато – Степаненко Олександр Всеволодович зміг дізнатися за допомогою Червоного Хреста, що любий його дідусь (а мій прадідусь) похований 22 квітня 1945р. у місті Опава, Чехія. Наша родина, як і всі українці, мріє про мир у світі й обов?язково принести квіти
Аветян Карина Юріївна розповіла про героя зі своєї місцевості Артеменка Степана Єлизаровича. Степан Єлизарович (1913 —1977) — командир 3-го стрілецького батальйону 447-го стрілецького полку 387-ї стрілецької дивізії, майор. Двічі Герой Радянського Союзу (27 лютого 1945 року, 31 травня 1945 року).
Під час Великої Вітчизняної війни — рядовий, командир взводу, роти й мотострілецького батальйону на Південно-Західному, Центральному, Сталінградському, Першому Білорусському, Першому і Другому Українських фронтах. У вересні 1941 року в оборонних боях під Харковом замінив убитого командира взводу. Взвод утримав свої позиції, за що Артеменко С.Є. отримав свою першу нагороду — медаль «За відвагу», а за кілька днів йому присвоєно військове звання молодший лейтенант.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року за вміле командування батальйоном 447-го стрілецького полку (387-а стрілецька дивізія, 61-а армія, 1-й Білоруський фронт) під час прориву ворожої оборони на південь від Варшави, капітан Артеменко С. Є. удостоєний звання Героя Радянського Союзу (медаль № 5687). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року за бойові заслуги при форсуванні Одри і в боях за Берлін майор Артеменко С. Є. нагороджений другою медаллю «Золота Зірка». Після війни — на керівних посадах у сухопутних військах. Тривалий час був військовим комісаром одного з РВК м. Одеси. Від 1955 — полковник у відставці. Працював на заводі імені Січневого повстання в Одесі.
Отже, ніхто не забутий. Пам?ятаймо наших Героїв.
